Горжусь, пишаюсь, пам’ятаю!
9 травня 2010 року виповнюється 65 років Перемоги над фашистськими загарбниками. Мільйони радянських людей загинули , щоб була ця Перемога. Кожна сім’я втратила на війні своїх рідних. Мій прадідусь, Мармалюк Сергій Маркіянович, народився в 1906 році в селі Трояни, перед війною жив і працював в селі Тишківці Добровеличківського району Кіровоградської області, звідти і пішов на фронт.
В 1944 році, визволяючи Польщу, на Сандомирському плацдармі загинув. Про цей бій так розповідав прабабусі Ганні і її трьом дітям односелець і товариш прадідуся Сергія Салтановський Андрій Петрович. На плацдармі під Сандомиром йшов запеклий бій. Під натиском радянських військ ворог відступив за річку Вісла. Батальйон закріпився на другому березі, але опинився в облозі ворожих військ. Фашисти почали обстрілювати батальйон з гармат, направили танки. Так батальйон опинився у вогненному пеклі…
Коли закінчився бій і ворог був відбитий, на місці де був батальйон не лишилося нічого живого, тільки підбиті танки, розрита земля, та шматки розірваних тіл. На місце бою прибули представники штабу полку, почали оглядати місце, де знаходився батальйон, по тілам, які вціліли, були встановлені імена загиблих. Односелець і товариш прадідуся Сергія, Салтановський А. П., який прибув зі штабом полку, довго шукав свого друга. Але серед багатьох окремих частин тіл так і не зміг знайти друга. Може воно знаходилось на дні загладжених танками траншей, але їх ніхто не відривав. Треба було йти у наступ.
Потім з фронту прийшла звістка.
«Польща. Вересень 1944 рік.
Сандомирський плацдарм на річці Віслі.
527 стрілецькій полк,
сапер Мармалюк Сергій Маркіянович
загинув безвісті.
Комбат Сергунін».
Прадідусю Сергію, де твоя могила? На ній не росте українська калина.
Коли виріс мій дідусь Толя, то з маленької пожовклої фотографії прадідуся Сергія, яку зберігала прабабуся Ганна, намалював портрет свого тата. Потім з портрета зробили фотографії і роздали всій нашій великій родині, щоб всі свій рід пам’ятали і ніколи не забували.
Сорок чотири роки прабабуся Ганна з трьома діточками виглядала свого чоловіка, і думала: ось-ось він прийде. Вона втомилася його чекати, злетіла на небо Сергія шукати.
Вдячні односельці села Тишківка викарбували на граніті імена загиблих, серед яких є і ім’я мого прадідуся – Мармалюка Сергія Маркіяновича. Там завжди лежать квіти.
Низький уклін всім загиблим воїнам-визволителям.
А живим ветеранам бажаю здоров’я, щоб Вас любили і поважали діти, онуки, правнуки і просто люди.
Вітаю всіх ветеранів Великої Вітчизняної війни з 65- річницею Перемоги!
Член літературного клубу «Ліра» Дмитро Литвинюк.
Понеділок 43…
(присвячується Павлу Воронкову учаснику бойових дій)
Здавалось на зеленій травці-муравці і досі блищала багряна кров. Так, наче сьогодні зовсім не йшов дощ. Проте він був і закінчився лише під ранок. Гроза гриміла так голосно, неначе невидимі сили природи оплакували тих, чиї обличчя залишилися лише у пам’яті. І від тої грози було так лячно і моторошно, як ніколи в житті. Її можна було сплутати з вибухами бомб. А зараз тиша, мертва тиша прокотилася серед нас. І ця тиша давала змогу змученим, виснаженим до останньої жилки запалити останню цигарку, останню тому, що хтозна чи буде ще інша. Запалили багаття…
Від вогню залишилися лише чорні, обгорілі шматки колишнього дерева. Де-не-де з’являлися іскорки, вони горіли лише мить, а потім згасали, неначе людське життя. Щось ріднесеньке, домашнє вітало у сьогоднішньому вітрі. Він був не такий, як вчора; він був мій. У ньому й досі відчувався запах картоплі, хліба та молока. Який же то був хліб. Я й досі відчуваю його солодкий присмак у роті. Я ще ніколи не куштував такого смачного, духмяного, домашнього хлібця. Ми по крихтам, неначе горобчики їли його, мов би боялися, що голод затьмарить той аромат. Та ось він закінчився, але долоні і досі його пам’ятають. Наступила тиха весняна ніч.
– Вже майже дев’ята. – промовив Сашко. Вона мабуть вкладає її спати. Підходить до ліжечка. А там – маленьке янголятко з ямочками на щічках, щось белькоче, примруживши оченята. Доню, донечка. І раптом хриплий, чоловічій голос заспівав пісню, яка лунала з недр людської душі.
Зорі провісниці тобі лише сяють
Місяць у повні на хмарці пливе
Ангели в небі молитву читають
Вітер приблуда у квітці живе
Спи моя доню, заплющ оченята
Не хай лиш казкові тобі сняться сни
Спи моя доню, почуй голос тата
Крізь бурі, крізь грози, крізь сльози війни….
Сашко продовжував співати, дивлячись у далечінь. А я на якусь мить побачив: маленьку кімнату, дерев’яне ліжечко; промінчик сонця, життя, що тихо сопіло міцно стиснувши рученята в кулачки. Я бачив, як вітер мандрівник просочився крізь щілину у вікні і заграв на сопілці татову колискову. Пісня стихла і картинка щезла з перед очей. Якусь мить стояла тиша. На зморщених щічках сивочолого грузина, який майже ніколи не виказував своїх почуттів блищали під місячним сяйвом солоні роси чоловічої туги. Ще дві години тому ревіли та стогнали кулі і бомби, а зараз лунала тиха колискова. Доля не наче забирала і давала надію на життя. Сьогодні життя та смерть, початок та кінець злилися воєдино.
Саме таким запам’ятався мені Понеділок 43. Він пахнув духмяним, пшеничним хлібом та був сповитий словами колискової, які Сашковий голос випалив у моєму серці.
Спи моя доню, почуй голос тата
Крізь бурі,крізь грози, крізь сльози війни…
Член літературного клубу «Ліра» Анна Сілік.
Прадідусь Сергійко
9 Травня – свято! А мені гірко!
Немає з нами прадідуся Сергійка.
Ідуть ветерани, дорослі і діти,
До могил визволителів несуть квіти.
Я з родиною іду до обеліска
Квіти кладу. Вклоняюся низько.
Бійцям, що віддали життя:
За мене, родину, за майбуття.
Хвилина мовчання…
Годинник секунди б’є дзвінко
Я думаю про прадідуся Сергійка.
Як він пройшов з важкими боями,
Тисячі кілометрів лісами і полями.
Хоча на Вкраїні рідній зростав,
Поляків від фашистів він захищав.
Та в запеклім бою він загинув,
На плацдармі під Сандомиром.
На березі Вісли прадідусь спочиває,
Лежить він в землі, а могилки немає.
Та я про дідуся не забуваю
Про нього Вам з гордістю розповідаю.
Свято сьогодні! Мені вже не гірко.
Бо справжній герой прадідусь наш Сергійко.
З Днем Перемоги! Вітаю ветеранів,
Радо дарую їм квіти весняні.
Наймолодший член літературного клубу «Ліра»Дмитро Литвинюк 9 років
Ціна чистого неба
Микола Григорович Сабодаж вивчав географію війни не за мапою чи атласом, а вимірював її кроками своїх чобіт. Угорщину, Румунію, Далекий Схід пройшов солдат крізь ворожі окопи, кожного разу ризикуючи не повернутися. Він з товаришами-розвідниками йшов першим в тил ворога, щоб розвідати, захопити «язика» (німця), але повернутися живим. Для захисту давали маленький автомат та кілька гранат.
– Ми застрибували в німецькі траншеї, а там вибору не було: або ти німця, або німець тебе. Бувало вночі дивишся, де німець задрімав, підкрадешся до нього й автоматом по голові, а потім в штаб.
З однієї такої розвідувальної операції з семи чоловік могли повернутися троє, бувало, що ніхто не виживав. Після переводу мене з піхоти в розвідники, я зрозумів, що якщо раніше не застрелили, то тут вже точно заріжуть.
Перемогу Микола Григорович зустрів у Празі. Жителі столиці зустрічали переможців піснями та квітами, витираючи з очей рясні сльози.
Після перемоги над німцями Григорович ще воював з японцями, а у 1946 році мобілізувався через те, що мав декілька поранень.
Війна дорого коштувала солдату: він був тричі поранений, в боях застрелили його брата, а кохана померла й не дочекалася з війни.
Зараз ветерану 86 років. Бравенький на свої літа дідусь не любить скаржитися на життя. Каже, що живеться непогано, а сільська рада в проханнях не відмовляє. Лиш видають Миколу Григоровича тремтячі руки, якими він гортає пожовклі світлини альбому та легка кульгавість, яку ветеран від мене приховував. Не личить слабкість бравому вояці.
Прощаючись Микола Григорович зізнається:
– Щось цього року на ноги дуже впав. Болять старі рани.
На 65-річчя з Дня Перемоги ветеран бажає собі та усім чистого неба над головою та щоб всі були спокійні.
Тетяна Левінська