Рух опору

У другій половині липня 1941 року, коли фашистські війська окупували ряд областей України, почалось формування підпільних партійних комітетів і партизанських загонів на Кіровоградщині. В область прибули відповідальні працівники апарату ЦК КП(б)У Л. П. Дрожжин, М. П. Жуковський, І. Ф. Чепурний, які допомагали місцевим партійним організаціям створювати підпілля. Було затверджено склад підпільного обкому партії на чолі з Петром Кириловичем Василиною і Михайлом Михайловичем Скирдою, два міськкоми – у Кіровограді і Знам’янці, 28 райкомів та 251 первинну партійну організацію, 36 диверсійних груп, 5 партизанських загонів. Багато партійних, радянських, господарських і комсомольських працівників, майже тисяча комуністів і близько двох тисяч комсомольців були залишені для підпільної роботи. Із старшого покоління перевагу віддавали тому, хто мав досвід боротьби в період громадянської війни, користувався високим довір’ям у людей. Це – Г. Беркін, П. Боєвець, С. Долженко, А. Живогляд, А. Куценко, І. Нечаєв, О. Оленюк, В. Федоров, І. Щученко.

Всю територію області було розподілено на три кущі районів. П. Василина очолив групу районів з центром у м. Кам’янці (нині Черкаська область). Сюди увійшли Кам’янський, Олександрівський, Златопільський, Новомиргородський, Маловисківський, Піщанобрідський, Хмелівський, Добровеличківський, Тишківський, Новоархангельський та Підвисоцький райони.

М. Скирда очолив роботу районів Знам’янського, Єлисаветградківського, Новопразького, Петрівського, Олександрійського, Онуфріївського, Новогеоргіївського, Чигиринського та міста Знам’янки.

Кіровоградський, Рівнянський, Великовисківський, Компаніївський, Витязівський, Бобринецький, Устинівський, Новгородківський, Долинський, Аджамський райони та місто Кіровоград було закріплено за секретарем обкому партії І. Колупаєвим. У зв’язку з тим, що І. Колупаєв змушений був відійти з частинами Червоної Армії на Схід, керівництво цією групою районів взяв на себе підпільний обком КП(б) України.

За короткий час була проведена велика підготовча робота: розроблено спеціальну систему зв’язку в умовах ворожої окупації, визначено паролі, місця зустрічі, затверджено зв’язківців підпільних організацій, закладено бази з продуктами, літературою, папером, друкарськими машинками та всім необхідним для випуску листівок. Керівництво здійснював секретар підпільного обкому КП(б)У, депутат Верховної Ради СРСР Василина Петро Кирилович (прізвисько “Сокіл”).

Першими партизанськими загонами, які почали бойові операції проти німців, були загони під командуванням І.І.Нечаєва, А.С.Куценка, І.С.Щученка.

В серпні 1941 року оспіваний у піснях Чорний ліс став рятівником і домівкою багатьом загонам народних месників. І перші рядки на вогненні сторінки опору фашистам вписав знам’янський загін імені Щорса, який очолив безстрашний воїн Іван Іванович Нечаєв.

Тисячі нескорених кіровоградців вели у роки окупації боротьбу проти гітлерівців. Це був справжній фронт всенародного опору фашизму. Кожний партизан, підпільник був у ті суворі роки і агітатором, і пропагандистом. Всіма засобами народ допомагав своїм вірним синам. В числі цих засобів було і народне слово, яке дошкульно висміювало ворога. У ті важкі часи перо прирівнювали до багнета. Вогненне слово правди про події на фронті обпалювало очі фашистам. У багатьох партизанських загонах і підпільно-диверсійних організаціях були радіоприймачі, газетні шрифти, друкарські машинки; писались чи переписувались від руки прийняті по радіо зведення. Головною темою листівок був заклик до збройної боротьби проти окупантів, в них викривалось обличчя гітлерівців, ворогів людства, висвітлювався «новий порядок».

На боротьбу з ворогом піднімались тисячі й тисячі юнаків та дівчат. Виникли підпільні загони в Кіровограді, Олександрії, Знам’янці, Шамівці, Богданівці, Петровому.

У серпні-листопаді 1941 року в окупованому Кіровограді почали виникати підпільні групи, якими керували Федоров В. В., Конарєв І. В., Рибалкін В. Н., Желізняков П. П., Бур’янова О. З., Медведєв М. І. В місті Кіровограді і селі Федорівці діяла підпільно-диверсійна група під керівництвом Петра Івановича Лахмана (Загреба).

Пізніше вони об’єдналися з групою Полєнцова і за пропозицією Лахмана П. І. стали називатись організацією імені Ворошилова.

В районі Кущівки міста Кіровограда діяла підпільно-диверсійна група загону імені К. Ворошилова. Командував нею Безуглий Василь Іванович. Найближчими його помічниками були П. Тарнавський, П. Скачко, Ю. Голуб, Ф.Малюк. Вони проводили велику агітаційно-масову роботу серед населення і військовополонених, вербували їх у партизанські загони, переправляли в Знам’янський ліс. Це були вольові, витримані, мужні і хоробрі люди, які своєчасно і безвідмовно виконували всі розпорядження штабу. Вони безстрашно боролись проти німецьких загарбників.

До складу міського патріотичного з’єднання імені К. Ворошилова входила диверсійна комсомольська група, одним з організаторів якої була вчителька кіровоградській середній школі №5 (нині гімназія ім. Т. Г. Шевченка) Бур’янова Олена Захарівна

В селі Красногірка Голованівського району на Кіровоградщині діяла підпільна організація «Спартак». В неї ввійшли учні місцевої школи. Мужньо і хоробро боролися з фашистськими окупантами юні герої. Розповсюджували листівки, переховували полонених, висаджували в повітря ворожі склади, пускали під укіс поїзди. Назавжди в наших серцях залишаться імена Люби Римар, Сави Самченка, сестер Самчишиних — Ганни і Катерини табагатьох інших, які проявили стійкість і виняткову мужність в боротьбі з фашистськими окупантами, віддали свої юні життя за свободу і незалежність Вітчизни. Спартаківці назавжди залишаться в людській пам’яті.

Безсмертний подвиг здійснила вчителька Марія Іванівна Могутня. До війни вона працювала у Федварській школі Єлизаветградківського району, була секретарем учнівської комсомольської організації. Коли в село прийшли гітлерівці, Марія очолила підпільну організацію. Ішов лютий 1942 року. Пізнього вечора, глибоко провалюючись в снігу, Марія Могутня прямувала до Плоського лісу, але була схоплена поліцаями. У Єлизаветградківській тюрмі довго допитували. Марію били гумовими палицями по голові, кололи голки під нігті, підвішували за волосся до стелі. Кати витягли її на подвір’я, прив’язали за косудо коня і потягли центральною вулицею райцентру. Потім знову катували. Коли вона втратила свідомість, дали кілька уколів: «Скажеш?». Та нічого не сказала підпільниця, крім слів прокляття. Так мужньо загинула славна патріотка.

Ранком 26 жовтня 1943 року в село Федвар (нині Підлісне) прибули есесівці для прочісування Нерубаївського лісу і ліквідації  партизанського загону. Піонери Федя Шепель, Яша Матвієнко, Ваня Юрченко та Ваня Коноваленко – були зв’язківцями народних месників. Вони встигли попередити загін про небезпеку. Партизани своєчасно відійшли в сусідні ліси. Додому хлопці добирались різними стежками, та на підступах до лісу потрапили до рук гітлерівців. Їх помістили в камери. Почалися допити. Однак на всі запитання юні піонери відповідали: «Нічого не знаємо. Ми пасли біля лісу корів і не бачили ніяких партизанів», їх жорстоко били, палили цигарками обличчя, кололи багнетами, та вони нікого не видали. Темної осінньої ночі фашистські кати вивезли хлопців до Плоського лісу й усіх чотирьох живими закопали в землю. Останніми словами Феді Шепеля перед стратою були: «Ми вмираємо, але знаємо, що нас не забудуть! Смерть німецьким окупантам!».

Люди не забули подвигу юних героїв, їх ім’я присвоєно Підліснянській середній школі, в центрі села встановлено пам’ятник. Не заростає травою стежка до могили у Плоському лісі, де під крислатими вітами могутніх дубів і кленів сплять вічним сном мужні герої. 

Війна різко змінила й характер роботи залізниці СРСР. Головним завданням цієї важливої галузі була доставка на фронт величезної кількості військ, бойової техніки, боєприпасів, продовольства.

На станції Знам’янка, найбільшому залізничному вузлі нашої області, формувалося, а потім відправлялося на фронт щодня по декілька військових ешелонів. Усі служби вузла працювали чітко та злагоджено, незважаючи на те, що багато хто зі спеціалістів-зал1зничників п1шов на фронт. Зміна вагонного майстра М.І.Дорошенка приймала потяги за 10-12 хвилин замість 35 хвилин за нормою, а зміна майстра Н.П.Корячка — й за сім хвилин.

У період з 22 червня по 5 серпня 1941 року, за 42 перших дні війни, через станцію Знам’янка на схід країни залізничниками в умовах світломаскування під обстрілом караванним методом перевезено було 8426 потягів – пасажирських з ева-ковантажами.

Слід зазначити, що залізничники брали активну участь у партизанському та підпільному русі, який почав розвертатися на теренах нашої області одразу після окупації її німецькими загарбниками. Восени 1941-го в місті Знам’янці вже діяла підпільно-диверсійна група у складі 17 чоловік, яку очолив керівник депо В.Ю.Рожко. Патріоти знищили декілька ешелонів з паливом, вибухівкою, фуражем, живою силою окупантів, пошкодили декілька кілометрів залізничних колій. Крім того підпільники вели серед населения агітаційно-масову роботу, переправляли до партизан людей. Потрапивши до рук гестапо, В.Рожко та Ф.Іванов вночі проломили стіну в’язниці й втекли в ліс до партизанів.

3 березня по грудень 1942 року на залізничному вузлі діяла друга підпільно-диверсійна група у складі 123 патріотів. Керував нею робітник А. І. Олександров

Підпільники збирали відомості про рух ворожих ешелошв і передавали їх партизанам через місцевого жителя-зв’язківця А.Г.Живогляда. 8 березня 1943 р. мес-никам вдалося пошкодити на станції два потяги.

3 1943 р. за ініціативи підпільного обкому партії та при допомозі підпільників с. Шамівки почала виходити газета «За Советскую Родину». В її номерах вміщу-валися повідомлення Радінформбюро про становище на фронтах. Із Знам’янки підпільники-залізничники доставляли газету в Кіровоград, Олександрію, Олександрівку, Долинську та села області.

9 грудня 1943 року радянські війська після тривалих і тяжких боїв визволили Знам’янку від ворога. Майже одразу почалася відбудова станції – важливого стратегічного об’єкта. На цих роботах працювало майже все населения залізничного міста — усі розуміли, як важливо, щоб потяги, які йдуть через Знам’янку, без перешкод пересувалися з тилу на фронт і в зворотньому напрямку. За успішне виконання відбудовних робіт залізничники у травні 1944 р. одержали перехідний Червоний Прапор Державного Комітету Оборони і Наркомату шляхів.

Варто сказати, що залізничники Знам’янки брали активну участь і в зборі коштів у фонд оборони. У Всесоюзний день залізничника в 1944 році колектив Одеської дороги, уже повністю визволено від фашистських загарбниюв, рапортував Державному Комітету Оборони про те, що трудівники залізничної магістралі зібрали зі своїх особистих збережень 3 мільйони 411 тисяч 732 карбованці на 6уд1вництво ескадрильї бойових л1таків «Железнодорожник Одесской» та 445 тисяч 513 карбованцчв на 6удівництво танкової колони.

Ескадрилья літаків-бомбардувальникв «Железнодорожник Одесской» була побудована. Для її передачі у військову частину направили делегацію, до якої ввійшли передовики виробництва, секретарі вузлових парткомів. Передача відбувалася на аеродромі в Кіровограді. На злітно-посадочній смузі було виставлено 10 швидкісних бомбардувальників, на фюзеляжах кожного з них – напис «Железнодорожник Одесской».

Командир ескадрильї Чулков від імені особового складу подякував залізничникам за передані літаки та запевнив, що пілоти докладуть максимум зусиль для остаточного розгрому ворога.

Мужні соколи слова дотримали: навесні 1945 року командир ескадрильї телеграмою повідомив, що лігаки «Железнодорожник Одесской» скинули бомби на головний оплот фашистів — на берлін.

Згадка про внесок знам’янських залізничників у Перемогу у Великій Вітчизняній війні — ще один привід віддати данину пам’яті, шани героям залізничних магістралей, які в найскладніших умовах воєнного лихоліття жили, боролись, працювали й перемагали. Їхні мужність, життевий досвід, вміння долати труднощі важливі сьогодні для нашого сусптьства, для кожного з нас.

Валентина ДАЦЬКА, співро6ітник науково-освітнього відділу обласного краезнавчого музею.

(Народне слово. – 2012. – 4 травня. – С. 14)

З того часу багато що змінилося, але незмінною залишається зацікавленість мешканців села його історією. Підстави для цього є, адже на території населеного пункту знаходяться одинадцять курганів, які мають бути занесені до переліку археологічних пам’яток. Директор місцевого музею Георгій Кулик вважає, що в реєстр їх мали занести ще 100 років тому, бо зараз вони вже на стадії зникнення. 1981 року випадково розрили один з курганів, і в могильнику знайшли речі, що належали скіфському воїнові…

Війна в селі
У серпневі дні 1941 року на околицях села гриміли бої. У ті спекотні дні початку війни біля Красногірки билася 96-та гірська стрілецька дивізія полковника І. М. Шепетова (підполковник І. М. Шепетов 1924 року закінчив кавалерійську школу в Єлизаветграді.), яка входила до складу героїчної 18-ї армії. Особливо скрутно довелося першому полкові під командуванням майора Міклея. Його батальйони зосередилися на узліссі під Красногіркою. Попереду, за нескошеним пшеничним полем, – фашистські окопи. Ворожі танки з’явились несподівано. На шаленій швидкості мчали на єдину вцілілу гармату. Та ось біля неї розірвався снаряд і розкидав обслугу. Майор Міклей кинувся до гармати. Спокійно цілився під башту ворожого танка і сам собі подавав команди. Постріл – і танк спалахнув, за ним – другий, третій. Решта повернула назад. У бойовому донесенні про бій батальйону сказано: «Бій тривав дві години. Наші воїни вивели з ладу десятки танків».

Це лише один епізод з бойових дій бійців 96-ї гірської стрілецької дивізії полковника І. Шепетова, які знищили 78 танків і гармат, 36 кулеметів, понад 200 мотоциклів, навіть, два літаки.

Г. В. Міклей 2 серпня 1941 року він був поранений у бою поблизу Красногірки. Помер від тяжких ран на руках красногірських жінок.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 листопада 1941 року майору Г. В. Міклею присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Шепетов Іван Михайлович з перших днів Великої Вітчизняної війни на фронті, де командує 96-ю Вінницькою гірськострілецькою дивізією (18-а армія, Південний фронт). Дивізія в кінці липня і на початку серпня 1941 року вела бої на території Кіровоградської області. За блискуче проведені бої біля Голованівська та Первомайська, за прорив німецького оточення 15 серпня на станції Грейгове поблизу міста Миколаєва І. М. Шепетову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. В боях за рідну Україну генерал Шепетов показав взірці вміння організувати бій, відваги та винахідливості. За прорив 8 жовтня 1941 року німецького оточення біля Білоцерківки і Темрюка північніше Мелітополя, за прорив 20 листопада того ж року німецької оборони під час наступу під Ростовом дивізія була перетворена на 14-у гвардійську Вінницьку стрілецьку дивізію. Це була перша і єдина гвардійська дивізія на Південному фронті і в Україні, а генерал Шепетов — найбільш яскрава фігура серед радянських воєначальників першого періоду війни.

У травні 1942 року 14-а гвардійська дивізія в трагічній битві південніше Харкова потрапила в так званий Барвінківський котел. Після важких кровопролитних боїв наші армії були оточені і розбиті.

Лише 26 травня війська 57-ї армії отримали запізнілий наказ на вихід з оточення. При прориві біля села Іванівка генерал Шепетов був контужений розривом снаряда, поранений і у важкому стані потрапив у полон.

Відмовившись співпрацювати з німцями, був направлений у Флоссенбурзький табір. Саме тут у січні 1943 року генерала І. М. Шепетова розтріляли. Йому було лише 41 рік.

Підпільники –гордість краю
Ще про один подвиг оповідають у Красногірці. У роки війни тут діяла підпільна організація «Спартак». До неї увійшли учні місцевої школи. Мужньо і хоробро боролися з фашистськими окупантами юні герої. Розповсюджували листівки, переховували полонених, висаджували в повітря ворожі склади, пускали під укіс поїзди.

У серпні 1941-го молодь Красногірки і Манжурки прийняла бойове хрещення. Відгримів запеклий бій. У полі, біля полукіпків пшениці, лежали вбиті й поранені бійці. Спочатку про це дізналися дівчата з Манжурки. Разом із жінками вони перевели й перенесли поранених у приміщення, надали їм першу допомогу, забрали по домівках.

Організаційно молодіжне підпілля сформувалося напередодні 25-х роковин Великого Жовтня – восени сорок другого – під керівництвом Марії Малої і Петра Граматчикова. Організація встановила зв’язки з молоддю сіл Свірневого та Капітанки, які також стали активними учасниками підпілля. Комсомольці Борис Шаталюк, Іван Перепелиця, Борис Форостяний, Микола Титов, Михайло Войтенко та інші збирали для партизанів зброю, писали й розповсюджували листівки, допомагали мститися зрадникам і запроданцям. За час своєї діяльності учасники підпілля зібрали і передали партизанам півсотні гвинтівок, два кулемети, понад 200 гранат, чимало вибухівки. Комсомольці Красногірки завчасно попереджували молодь про облави, організовані жандармерією. Вони врятували від вигнання до Німеччини сто тридцять військовополонених червоноармійців та місцевих юнаків і дівчат, забезпечували партизанський загін «Південний» хлібом, одягом, прали білизну, підтримували зв’язок партизанів з підпіллям.

«Спартак» взяв участь в одинадцяти бойових операціях зі знищення гітлерівців і запроданців. Юні месники стратили шістнадцятьох карателів.

Окупанти і поліцаї жорстоко розправилися з молодіжним підпіллям сіл Красногірки, Свірневого і Капітанки.

Батьківщина високо оцінила мужність і відвагу спартаківців. Тридцять одного з них нагороджено бойовими орденами і медалями СРСР, з них двадцять шість – посмертно. Назавжди в серцях красногірців залишаться імена Люби Римар, Сави Самченка, сестер Самчишиних – Ганни і Катерини – та багатьох інших, які проявили стійкість і виняткову мужність у боротьбі з фашистськими окупантами, віддали свої юні життя за свободу і незалежність Батьківщини. Спартаківці назавжди залишаться в людській пам’яті…

Борисенко Р. Красногірка – непросте село //Форум. – 2012. – № 14. – С. 46 

***

У науково-практичній конференції взяли участь представники обласного краєзнавчого музею, обласного державного архіву та архіву обласного управління Служби безпеки України.

Після того, як її учасники відвідали Красногірку, вшанували пам’ять полеглих героїв-спартаківців, дійство перемістилося в районний центр. Із вітальним словом виступили господарі – голова райдержадміністрації Олександр Яровий та голова районної ради Олексій Чушкін. Передісторію відзначення 70-річчя комсомольської підпільної організації «Спартак» розповів радник голови облдержадміністрації Микола Сухомлин.

– Кабінет Міністрів України прийняв постанову про відзначення 70-річчя створення підпільної організації «Молода гвардія» у Краснодоні Луганської області. На виконання постанови готувалося розпорядження голови облдержадміністрації про її виконання. Ми підказали, що на території Кіровоградської області також сімдесят років тому в першій декаді листопада 1942 року була створена підпільна комсомольська організація «Спартак» в селі Красногірці Голованівського району. І в підготовленому розпорядженні було додано пункт про відзначення й цієї дати. У ньому передбачена низка заходів, і всі вони були втілені в життя. І «Молода гвардія», і «Спартак» відіграли значну роль у вихованні патріотичних почуттів підростаючого покоління, тому їхнє значення перебільшити неможливо…

Під час конференції її учасники поділилися власними думками й новими дослідженнями по історії організації «Спартак». Присутні мали змогу почути витяги з архівних документів, які раніше не оприлюднювалися. А своєрідною родзинкою заходу став документальний фільм про діяльність красногірських підпільників, створений працівниками обласного державного телерадіокомітету.

***

Подвиг красногірців навряд чи менш значимий, ніж подвиг молодогвардійців, і доля членів обох підпільних організацій багато в чому схожа. Але якщо про краснодонців заговорили на повний голос одразу після війни, в основному завдяки літературному хисту Олександра Фадєєва, то про юних кіровоградських підпільників згадали лише через тридцять років. Через це не обійшлося без злих слів, мовляв, жодної організації насправді не було, вона народилася в головах комсомольських функціонерів з метою посилення патріотичного виховання молоді. «Багато мешканців села і ряд учасників партизанського руху, в т. ч. командир диверсійної групи загону „Південний” І.Ф.Петренко, який дуже добре знав ситуацію в районі, щоправда, стверджують, що ніякої організованої молодіжної групи в селі не було. А про існування її оголосив ЦК ВЛКСМ лише після судового трибуналу над зрадниками Коцоєвим та Луценком у 1972 р., нібито з виховною метою підростаючого покоління», – так пише в історичному нарисі про Красногірку журналіст Сергій Піддубний. Однак далі автор справедливо запитує: якщо так, за що тоді загинули десятки людей?

***

Про подвиг юних красногірців стало відомо під час суду над колишніми поліцаями, який відбувся на початку сімдесятих років минулого століття. Тоді й спливли жахливі подробиці поліцейської розправи над підпільниками. Саме поліцейської, бо німці участі в каральних заходах не брали. Ймовірно, до знищення патріотів причетні власівці, які в той час перебували на території села. Свідки стверджували, що карателі були одягнуті в німецьку форму, але розмовляли російською.

Нині про діяльність підпільної організації «Спартак» відомо чимало, історія сімдесятилітньої давнини протягом останнього часу висвітлювалася і в засобах масової інформації, і в художніх творах. Доречно згадати, що чимало зусиль, аби увічнити подвиг красногірців, доклали Віктор Петраков, тоді його місцем роботи був обком ЛКСМУ, Віктор Погрібний – на той час редактор молодіжного часопису «Молодий комунар» та письменник Віталій Логвиненко. Саме за їхніми підписами з’явилася перша історична довідка про діяльність молодіжної підпільної організації «Спартак». Пізніше письменник В.Логвиненко присвятив їй художній твір «Ятрань».

«Комсомольське підпілля виникло під впливом агітації радянських військовополонених офіцерів Радянської Армії з оточеної німецько-фашистськими полчищами 12-ї армії П.О.Граматчикова та В.І.Сидорова, яких переховували у своїх сім’ях красногірські колгоспники, – йдеться у довідці. – Ще до оформлення організаційно комсомольці та молодь села Красногірки всіляко шкодили окупаційним властям, виводили з ладу сільськогосподарську техніку та інвентар, допомагали радянським військовополоненим одягом і харчами, збирали на полі бою зброю і боєприпаси та переховували їх. В кінці 1942 року молодих патріотів Красногірки та сусіднього хутора Манжурки очолила та спрямувала діяльність голова місцевого колгоспу «Шлях до соціалізму» комуніст Марія Іванівна Мала. Під її керівництвом та з участю П.О.Граматчикова, який пізніше став начальником штабу партизанського загону «Південний», комсомольське підпілля оформилося організаційно».

***

Будь-яка подія цінна свідченнями очевидців. Нині, шкода, таких майже не зосталося, за живих людей в основному свідчать архівні документи. Учасники науково-практичної конференції мали змогу поспілкуватися з єдиним нині живим членом підпільної організації Володимиром Тиховським. Нині 84-річний дідусь погано бачить і погано чує, тому мало що міг розповісти. Однак серед архівних документів збереглися власноруч записані ним спогади, датовані груднем 1974 року.

«До Великої Вітчизняної війни піонерська організація нашої школи носила ім’я Спартака. І в період окупації активна молодь села згуртувалась у підпільну групу й теж називала себе спартаківцями, – згадує ветеран. – В цю молодіжну групу входила і моя 19-річна сестра Наташа. Спартаківці часто збиралися в нашій хаті, і мені теж доручали розповсюджувати листівки, збирати зброю, яку потім група передавала в ліс партизанам. Цією групою керувала комуністка Марія Мала, яка перед війною очолювала місцевий колгосп. Коли спартаківці вирішували важливі питання, то часто серед них був радянський офіцер Петро Граматчиков, який мав вже бойовий досвід і навчав нас військової справи. Спартаківці збирали відомості про окупантів та їхніх поплічників у своєму та навколишніх селах і передавали їх у партизанський загін. Вони і самі розправлялися з запроданцями, які мордували наших людей. Разом з П.Граматчиковим комсомольці розправились із зрадником – лікарем, який видав гітлерівцям хлопців с. Свирневого, що втекли під час відправлення їх в Німеччину…»

Загалом, як свідчать документи, комсомольцями із Красногірки та навколишніх сіл «було зібрано на місцях боїв, почищено, змащено, переховано, а потім в 1942-1943 роках передано партизанам – близько 50 гвинтівок, 2 кулемети, понад 200 гранат та вибухівку. Юні патріоти вивели з ладу млин у с. Свирневому, дві молотарки, близько 20 одиниць сільськогосподарського інвентарю. Бойовою зброєю комсомольського підпілля були листівки. Підпільники виготовили 18 текстів листівок з правдивими повідомленнями про події на фронтах, які вони добували через місцевого старосту радянського патріота З.П.Волощука, від партизанів, з радянської преси, закликали молодь не їхати в рабство у фашистську Німеччину, шкодити фашистам і розповсюдили ці листівки в кількості 300 примірників. За допомогою учасників «Спартака» було пошкоджено залізничну колію і зупинено ешелон з молоддю, яку везли до Німеччини, понад 200 чоловік втекло з-під конвою, а також було пущено під укіс ешелон з борошном та цукром. Частина цих продуктів була доставлена партизанам. Комсомольці Красногірки попереджували молодь про облави жандармерії, врятували від вигнання в Німеччину 130 радянських військовополонених та місцевих юнаків і дівчат, протягом січня–листопада 1943 року забезпечували партизанський загін «Південний» хлібом, прали білизну. «Спартак» взяв участь в 11 бойових операціях по знищенню гітлерівців, одного зрадника і 16 карателів з числа поліції Голованівського району».

Розправа не забарилася. «Пізнього вечора восени 1943 року поліція і жандарми оточили хату Волощуків, підпалили, у вікна полетіли гранати. В полум’ї і від поліцейських куль загинули З.П.Волощук, його дружина Р.С.Волощук, Є.З.Добрянський, дочки Люба, Галина і Олімпіада Волощук. Щоб скомпрометувати народних месників, окупанти чинили провокаційні акції. Так, вислідивши членів групи Саву Самчишина і Михайла Самченка, поліцаї в одязі партизанів зустріли їх на узліссі, схопили, привезли в Голованівськ і піддали жорстоким катуванням. На спині Сави вирізали ножем зірку, рани посипали сіллю. Обидва мужні патріоти загинули. А згодом поліція розпустила чутки, що їх вбили партизани. В кінці листопада 1943 року гітлерівці схопили Марію Малу, Михайла Громового, Любу Римар, Олену Бойко, Михайла Самчишина, Дарію Дубову, Надію Черевичну, Єлизавету Фурман. Всіх їх вивезли за село, поставили під навіс, розстріляли з автоматів і підпалили солом’яний дах навісу. Вже мертвими юні герої були спалені. Про це зізнались перед судом військового трибуналу і колишні поліцаї…»

– Пам’ятний знак поставлено не зовсім на тому місці, де відбулася страта, його тут розмістили, щоб було видно з дороги, – розповів учасникам науково-практичної конференції директор Красногірського музею Жорж Кулик. – Все сталося трохи далі – на узліссі. Там був раніше тік. Поліцаї зареклися не розповідати про це, списати на партизанів. Але хтось проговорився. І батьки пізнавали своїх діток за клаптиками одягу, особистими речами…

А подробиці, за словами Жоржа Варфоломійовича, спливли під час суду над поліцаями в 1974 році. Це був показовий суд, відбувався він у сільському клубі.

– Усіх їх засудили до вищої міри покарання. Лише один отримав п’ятнадцять років. Після війни він подався до Донбасу, де доблесною працею намагався спокутувати вину перед Батьківщиною і навіть був удостоєний чотирьох державних нагород. Щоправда, на той час, коли пролунав вирок, йому вже було 74 роки.

***

У Красногірці та й в усьому Голованівському районі пам’ятають земляків-героїв. У селі створено музей підпільної організації «Спартак», встановлено пам’ятні знаки. Під час науково-практичної конференції, присвяченої 70-річчю її створення, чимало йшлося про подальші кроки по вшануванню юних месників та про визначну роль, яку це має відіграти в патріотичному вихованні нинішнього молодого покоління. Цікаво, що в заході взяли участь і члени новоствореної організації ветеранів комсомольської організації, яку очолює колишній секретар обкому ЛКСМ Микола Гайдамака. Хоча все це цілком логічно, бо саме патріотичне виховання молоді на прикладі старших поколінь є пріоритетною метою діяльності названого громадського об’єднання.

Олег Бондар

 Бондар О. Історія «Спартака» – історія великого подвигу й історія великої зради // Народне слово. – 2012. – 6 грудня. – С. 8

 Війна повернула сім’ю Фоменків у Макариху. За станом здоров’я стати до лав Червоної Армії не міг. Ще до окупації фашистами села організував навколо себе осередок патріотів, аби боротися з ворогом всіма доступними методами. Чужинці це відчули з перших днів: пошкоджена сільгосптехніка, хворі і немічні коні й воли, відсутність продуктів харчування. Проводилася певна антифашистська агітробота.

Навколо окупантів крутилися прислужливі запроданці та ледацюги, вказуючи на актив села. Прийшли і до М. Фоменка, якого звинуватили у підмові селян не працювати на гітлерівців, надійно ховати зерно, борошно, сало, олію тощо.

Перший візит поліцаїв завершився знущанням, приниженням і побиттям колишнього голови колгоспу «Перебудова». Все це коїлося на очах у його доньок. А через кілька днів Матвія Федосійовича, прив’язаного до підводи мотузкою, макариські поліцаї доставили до Знам’янської райполіції. Патріот Фоменко нікого не виказав. Надійшло розпорядження доправити арештованого у м. Смілу. Певно, там мали більший досвід знущання над нашими людьми. Фоменка били довго, а потім знесиленого, ніби сніп соломи, викинули на подвір’я. А вже зима розгулювала — з морозом і снігом.

Із самої Смілої закривавлений і побитий, босий і легко одягнений через степ навпрошки дістався до рідної Макарихи. Різані, загноєні рани, поморожені ноги і безсилля від голоду ледь не призвели до трагічного кінця. Видужав, але ж страшенні побої знову надовго вклали в ліжко. Патріот Фоменко боровся за життя, прагнув стати в стрій бійців, бажав бути корисним людям. На жаль, одного бажання інколи замало. Згасав, ніби свічка, хоча вже й Макариха була звільнена від фашистів. Наприкінці 1946 року М. Ф. Фоменко пішов з життя. Пішов незламним, непереможеним, проживши на цій землі трохи більше сорока.

Сторінка друга.

Партизанський загін «За Батьківщину» (в архівних документах — «За Родину») для висадки на територію Кіровоградської області готував штаб партизанського руху Південного фронту. Польовий аеродром на території Ростовської області. Половину загону складали уродженці України, половину — ростовчани з м. Азов. Так двома групами і було вирішено десантувати загін. Командир — Михайло Павлович Кришталь, комісар — Яків Григорович (Георгійович) Тараненко, начальник штабу — Іван Семенович Марченко. Літак, де мала летіти група Тараненка, через несправність затримався. Група командира Кришталя вилетіла 8 червня 1943 року. Заплановане місце висадки — урочище Чута, неподалік села Іванківців теперішнього Знам’янського району. Але трапилося так, що групу помилково десантували не в район Чутянського лісу, а висадили серед степу поблизу райцентру Онуфріївка. А це, як виявилося, сімдесят кілометрів від Чути. Десантування відбувалося вночі, ніхто району висадки не знав. З 12 чоловік докупи зібралося восьмеро. А четверо? їх вважали зниклими безвісти, хоча ніхто з них не пропадав і не загинув. Людський фактор. Півтори доби чекали зниклих, а потім пішки вирушили до Чутянського лісу.

Приземлившись вночі, боєць Ліда Гречко дуже пошкодила собі ногу, а тросом заземлення літака ще й обличчя поранила. Йти вона могла лише спираючись на плечі друзів. А йшли партизани до місця призначення п’ять діб. На жаль, відмовила радіостанція і група не мала змоги вийти на зв’язок зі своїм штабом. Літо, спека, степ. На кожного припадало по півсклянки води. Навіть в такій ситуації Ліда Гречко зберігала спокій, ніхто не почув від неї якоїсь скарги. Врешті група дійшла до Чути.

Інша група на чолі з комісаром Я. Тараненком приземлилася 10 червня за сім кілометрів від Чутянського лісу. Майже поруч ще один ліс — Стукаловий. Весь загін зібрався разом 15 червня 43-го. Були втрати і в групі Тараненка. Анатолій Гусаков і Георгій Михайленко пішли на допомогу пораненому Володимиру Жукову і були розстріляні ворогами.

Деякий час Ліда Гречко бойові партизанські операції не виконувала, лікувала ногу. Згодом ходила в дозори, брала участь у раптових нальотах народних месників на поліцейські дільниці навколишніх сіл. А в лісі Ліда жила в одному наметі з Ірою Живаєвою. Склалися дружні стосунки з молодим бійцем Віктором Литвиненком. Ірина Живаєва і Віктор Литвиненко ще наприкінці 80-х надіслали свої спогади про партизанку Ліду. 13 липня 1943-го Л. Гречко в складі групи партизанів підірвала ворожий ешелон з технікою на перегоні Хирівка-Цибулеве. У листопаді 43-го партизани загону «За Батьківщину» в одному з боїв розгромили тилову частину німецької дивізії. В якомусь із чемоданів знайшовся маленький золотий годинник. Його вручили Ліді — за хоробрість у тій операції.

На початку грудня 43-го дії народних месників Чутянського і Чорного лісу значно активізувалися, бо ще наприкінці жовтня до партизанів через лінію фронту прорвалися танки 31-ї танкової бригади на чолі з комбригом полковником Новиковим і замполітом полковником Паволоцьким. Другого грудня група партизанів, де була і Ліда, потрапила під шквальний мінометний вогонь ворога. Якесь затишшя, а потім розірвалася лише одна міна — якраз тоді, коли з тимчасової схованки першою вибралася Ліда. Осколок ворожої міни скосив відважну партизанку. Вона ще деякий час була при свідомості і встигла сказати кілька слів Ірині Живаєвій та Віктору Литвиненку.

Молодшого сержанта Лідію Тихонівну Гречко посмертно нагородили орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, її поховано в братській могилі села Плоского Знам’янського району. Сама ж Ліда родом із села Зеленого П’ятихатського району Дніпропетровської області. Вона загинула у 17 років. У П’ятихатках є вулиця партизанки Л. Гречко.

Сторінка третя. Толі Запорожцю у вересні 1943 року мало виповнитися 13 років. Не дочекавшись тринадцятиріччя, він влітку 1943 року у складі диверсійно-розвідувальної групи під командуванням Євгена Івановича Петрова був десантований у тил ворога — поблизу с. Іванківці. Випадок унікальний — 12-річний десантник. Але це не легенда, це — дійсність. А свій 13-й рік народження юний партизан зустрів у Знам’янській тюрмі. Як же це трапилося?

«Озброївшись» завченою легендою, Толя Запорожець пішов на виконання завдання командира групи (згодом група виросла у партизанський загін імені Дзержинського) і за якийсь час мав подолати чималенький шлях: Заломи, Плоске, Дмитрівка, Знам’янка, Цибулеве. Основне — побувати на місці підірваного партизанами ворожого ешелону і хоч приблизно визначити розміри завданих втрат. А ще покрутитися в Знам’янці поближче до німців, поліцаїв, на станції і послухати розмови. Розрахунок був таким: хто може звернути увагу на хлопчика. А ось сталося…

Поблизу лісу був затриманий власівцями. Після допитів кинули в тюрму. Побите тіло нило, рани не загоювалися. У лікарню, куди направили на лікування, із загону передали — залишатися в Знам’янці для інформування. Партизан Толя жив на стайні у жандармерії, чистив чоботи фашистам на привокзальній площі, де й здружився з місцевими підлітками. Намагався бути там, де й треба було. Та несподівано над життям юного партизана нависла небезпека, і тоді свій материнський обов’язок сповна виконала знам’янчанка Марія Володимирівна Косюга, яка куховарила у жандармерії. Вона перевдягла Толю у вбрання своєї доньки і надійно сховала хлопчика. Червону Армію А. Запорожець зустрів у Васиному (Гостинне). В подальшому його доля склалася цікаво.

У Знам’янку знову повернувся через 39 років, приїхав з Казахстану. У видавництві «Жалын» (Алма-Ати) вийшла друком книга «Беспризывники», одним із авторів якої став Анатолій Васильович Запорожець.

Олександр РЯБОШАПКА.

На фото: колишній голова колгоспу «Перебудова» (с. Макариха) Матвій Федосійович Фоменко.

Бійці партизанського загону «За Батьківщину» (зліва направо) — Галина Чудновець (Марухно), Лідія Гречко, Віктор Литвиненко. Фото зроблене перед вильотом у район Чутянського лісу.

Колишній юний партизан Анатолій Васильович Запорожець (справа) і двічі Герой Радянського Союзу, прославлений партизанський командир Олексій Федорович Федоров.

Всі фото з архіву автора.

Рябошапка О. Партизанські сторінки // Народне слово. – 2015. – 26 березня. – С. 5.

Використання слова „кіровоградці” в певній мірі умовне, оскільки серед особових фондів громадських діячів, учасників Великої Вітчизняної війни, краєзнавців та діячів культури і науки виділено документи як уродженців Кіровоградщини, так і тих осіб, чий життєвий шлях проліг нашим краєм. Спільним для них є участь у боротьбі з фашизмом на території зарубіжних країн.

За даними видання „Військо України” за квітень 2004 року, під час громадянської війни в Іспанії 1936-1939 років на стороні республіканців, які вели запеклу боротьбу з режимом генерала Франко, воювали 5000 інтернаціоналістів з Радянського Союзу. Про уславлену антифашистку Марію Олександрівну Фортус (1890-1981), нагороджену двома орденами Леніна, орденом Червоного Прапора, в чий життєпис вписано події громадянської війни 1918-1920 років з єлисаветградськими (кіровоградськими) сторінками, боротьба з франкістами на іспанській землі, навчання у Військовій академії ім. Фрунзе у Москві, командування військовою розвідкою партизанського загону ім. Медведєва в роки Великої Вітчизняної війни, інформують документи її особового фонду.

Іспанія в насиченому житті Марії Олександрівни залишила особливий слід, про що свідчать статті героїні „В борющейся Испании” (1968), „Моя Іспанія” (1969). Тричі вона побувала в цій країні. В один із приїздів Марія Фортус, маючи паспорт на ім’я уругвайки Хулії Хіменос-Карденас, потрапила до Іспанії в дні гострої небезпеки, описані нею в статті „Моя Іспанія” так: „150 тисяч регулярного війська заколотників, вишколені частини іноземного легіону, марокканська піхота й кінники, понад 100 танків і близько 250 літаків, велика кількість артилерії – ця люта й безжальна навала чотирма колонами сунула на столицю. Сили були нерівні. Більшість захисників республіки лише недавно уперше в житті взяли до рук зброю. Та ще й яку! Допотопну, старих зразків”. Марія Фортус, яка добре знала країну, мову, радянським командуванням була направлена в розпорядження генерала Петрова (комдива Кирила Мерецкова, радника генерального штабу республіканської армії) у якості перекладача. На сторінках спогадів Марії Олександрівни постають відомі діячі, з якими вона була особисто знайома: угорський комуніст, командир 12-ї інтербригади Мате Залка, радянський воєначальник, двічі Герой Радянського Союзу Олександр Родимцев, секретар Центрального комітету Комуністичної партії Іспанії Долорес Ібаррурі. Перебування в охопленій вогнем Іспанії не обмежувалося лише перекладацькою роботою. Мужність та відвагу, проявлені Марією Фортус у боях з фалангістами (прибічниками генерала Франко), засвідчили у своїх мемуарах маршали К.Мерецков, Р.Малиновський. За свободу Іспанії загинули чоловік Марії Олександрівни – Рамон Касанеляс-Люк, генеральний секретар Компартії Каталонії, а також єдиний син – молодий льотчик, збитий над Сарагосою.

Незабутні сторінки вписала Іспанія і в біографію Леоніда Федоровича Рижичкова, який після Великої Вітчизняної війни проживав у Новомиргородському районі Кіровоградщини. Розповідь про нього міститься у краєзнавчих дослідженнях особового фонду Івана Кіндратовича Бойка – громадського діяча, ветерана Великої Вітчизняної війни.

Армійська служба Леоніда Рижичкова розпочалася 17 лютого 1937 року, коли він, стрілець-радист, після закінчення школи молодших авіаційних спеціалістів у Кронштадті отримав направлення до однієї з військових частин. У Радянському Союзі в кінці 1930-х років висвітленню подій громадянської війни в Іспанії приділялася посилена увага. Леонід Федорович пригадував про газетну рубрику „На фронтах Іспанії”, радіо майже щоденно передавало новини з країни, розділеної протиборствуючими силами. Наприкінці 1937 року Рижичков подав командуванню рапорт з проханням направити його в Іспанію. Переліт очікувався ускладнений: без проміжної посадки, з загрозою бути збитим німецькими винищувачами.

Війна, побачена зблизька, інтернаціональний склад вояків – „В лави республіканців зібралися тисячі антифашистів з усієї Європи і навіть з Америки” (за словами добровольця) – все це вразило на іспанській землі. Перше повернення на Батьківщину добре запам’яталося Леоніду Федоровичу. Тоді на борту санітарного літака розмістили 20 іспанських дітей-сиріт, серед яких виділявся хлопчик років десяти з пораненою рукою. Батьки маленького іспанця загинули в бою під Валенсією, а поранення він отримав, підносячи дорослим патрони та медикаменти.

11 ризикованих польотів здійснив до Іспанії Леонід Рижичков, добре освоївши цю небезпечну повітряну трасу.

З початком Другої світової війни в Європі почав формуватися рух Опору – організована протидія німецько-фашистській окупації. В Указі Президії Верховної Ради СРСР від 18 листопада 1965 року „Про нагородження орденами та медалями СРСР групи співвітчизників, які проживали під час Великої Вітчизняної війни за кордоном та активно боролися проти гітлерівської Німеччини” значаться імена шести осіб. Другий в списку нагороджених орденом Вітчизняної війни – після Віри Аполлонівни Оболенської, російської емігрантки князівського походження, гільотованої у віці 33 років, – житель Олександрійського району Кіровоградської області Георгій Володимирович Шибанов. Архівний матеріал про цю мужню людину зібрано в документах особового фонду уродженця Долинського району, краєзнавця, учасника французького руху Опору Івана Сергійовича Проценка. Знайомство двох ветеранів, колишніх антифашистів, відбулося наприкінці 1960-х років, коли Іван Сергійович прочитав у обласній газеті статтю про Шибанова „Незримого фронта солдат”. Вони мали спільне минуле, наповнене ризиком та відвагою.

70 прожитих Георгієм Володимировичем років вмістили історичні події декількох європейських країн. Народився він у 1900 році в місті Миколаєві. 1920 рік перервав його навчання у Севастопольському морському корпусі, і молодий чоловік потрапив до Франції, де, набувши кваліфікації водія, працював у Парижі. У 1936 році Шибанов – активіст профспілкового руху – став членом французької Компартії. Війна у сусідній Іспанії вплинула на його рішення підтримати республіканців: він добровільно став бійцем інтербригади. Довелося прикривати евакуацію госпіталю та мирних жителів з району ведення бойових дій, підвозити снаряди захисникам Арагону. Потім був полон… Перебуваючи у концтаборі Сен-Сепрієн, Георгій Володимирович редагував газету для військовополонених. У військовому квитку Шибанова іспанці вказали його партійну приналежність – антифашист.

З початком окупації Парижа Георгій Володимирович під псевдонімом Андре став активним учасником руху Опору. Розповсюджував листівки, виготовляв фальшиві документи для військовополонених, підтримував зв’язок з партизанським загоном ім. Чапаєва, командиром якого був уродженець Вінниччини, колишній військовополонений, національний герой Франції, посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу, Василь Порик. Цим було наповнено життя антифашиста. В статті „Хто ви, месьє Андре?”, вміщеній в одному з листопадових номерів газети „Радянська Україна” за 1965 рік, описано зустріч Шибанова з Оболенською під час виконання чергового завдання.

Виконуючи одне з доручень, Георгій Володимирович почав працювати на базі військово-морських сил вермахту. Це надало можливість для отримання розвідданих та створення осередку Руху за участі іспанця А.Сілісто та чеха Й.Франка. Підпільники-антифашисти затримували вантажопотоки, псували зброю, приладдя. „Спілку російських патріотів” та Центральний комітет радянських полонених, які об’єднали не тільки радянських військовополонених у боротьбі з гітлерівцями, було створено за безпосередньої участі Шибанова.

Через рік після завершення Другої світової війни Георгій Володимирович повернувся на Батьківщину. Працював герой-антифашист слюсарем на брикетній фабриці селища Димитрове в Олександрійському районі.

Доповнюють відомості про участь кіровоградців у французькому русі Опору документи особового фонду ветерана Другої світової війни, краєзнавця, уродженця Долинського району області Івана Сергійовича Проценка(1912-1995). Доля цієї людини склалася так, що довелося бути і вчителем, і воїном. Іван Сергійович, вчитель початкової школи, був призваний в 1935 році на військову службу, яку ніс до 1937 року. Демобілізувавшись, повернувся до педагогічної діяльності, згодом, після закінчення Запорізького педінституту, став інспектором шкіл Долинського районного відділу освіти. 10 липня 1941 року Проценко знову одягає військову форму, його призначено командиром мінометного взводу 2-го запасного стрілецького полку. Наш земляк брав участь у боях за Дніпропетровськ, Харків, воював на Донеччині. У квітні 1942 року нагороджений орденом Червоного Прапора, йому присвоїли звання молодшого лейтенанта. Два місяці потому ворог прорвав оборону на Південно-Західному фронті, і 275 стрілецька дивізія 37-ї армії залишилася в оточенні. Після тяжкої контузії Проценко потрапляє у полон. Восени 1942 року його перевозять на північ окупованої Франції, в департамент Па-де-Кале, на роботу в шахти компанії „Нор”, де на той час вже працювали 500 військовополонених.

За допомогою французьких шахтарів-підпільників (франтирерів) Івану Сергійовичу вдалося налагодити зв’язок зі „Спілкою російських патріотів”. Ризикована протидія ворогові в умовах фашистської неволі здійснювалася за продуманою схемою: було організовано ланцюг „Стріла”, об’єднаний 15-ма трійками підпільників. Через поляка-антифашиста Юзефа Тлочека надходили повідомлення радянського Інформбюро, у вигляді листівок їх розповсюджували у шахті. Проценко у своїх спогадах вказував на те, що агітаційна робота мала позитивний результат: були випадки, коли навіть солдати-власівці, задіяні в охороні шахт, зі зброєю в руках переходили до партизанів. Завдяки допомозі Центрального комітету радянських полонених, до складу якого входили Г.Шибанов, В.Галкін, М.Слободинський, В.Порик, у 1943-1944 роках вдалося організувати втечу в’язнів з підземелля. До того ж, використовуючи обмежену кількість вартових саме в штреках, підпільники виводили з ладу обладнання, пошкодили 20 повітряних моторів, спровокували 10 обвалів, „створили до 1000 людинопрогулів”. Спільні дії військовополонених та партизанів призвели до знищення центральної електростанції та компресорної.

У квітні 1944 року п’ять шахт, частково виведені зі строю антифашистами, були піддані бомбардуванню союзною авіацією. Полонених вивезли до Німеччини, призначили у робочу команду 504, яка працювала у шахті міста Альтенбоге, земля Рур-Вестфалія. Тут теж діяльність військовополонених-підпільників набула поширення (хоча перед прибуттям нового поповнення за доносом перекладача-провокатора були покарані члени руху Опору): агітація серед в’язнів, саботаж роботи, диверсії. А найголовніше – необхідно було врятувати життя полонених до підходу союзних військ.

У серпні 1945 року Івана Сергійовича репатрійовано на Батьківщину, демобілізувався він через три місяці після повернення. У повоєнний час Проценко займався педагогічною діяльністю, був відзначений Грамотою Міністерства освіти УРСР, значком „Відмінник народної освіти”. Поновлення його членства у партії восени 1956 року – відображення радянських реалій. Журналіст А.Яворський на сторінках газети „Кіровоградська правда” за 5 листопада 1964 року у статті, присвяченій Проценку, дає пояснення перерві партійного стажу героя: „Але те, що робив Іван Сергійович у полоні, нелегко було встановити відразу після визволення. Потрібен був час, щоб розібратися в усьому. Ось чому, коли Іван Сергійович Проценко після війни повернувся у Долинську і зайшов у райком, його не поновили у членах партії”. Підтвердження антифашистської діяльності Проценка під час полону у Франції та Німеччині надійшли від колишніх військовополонених – учасників руху Опору, жителів Воронезької, Курської, Калінінської областей.

Про події підпільної боротьби з фашизмом на території іншої європейської країни – Польщі дізнаємося з документів особового фонду Олексія Трохимовича Шаповалова (1921-1992) – заступника командира розвідувальної групи „Голос”, почесного громадянина міста Кракова. Легендарний розвідник Шаповалов удостоєний вітчизняних та польських нагород: орденів Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІ ступеня, Віртутті Мілітарі, Хреста Хоробрості. Народився наш земляк у Олександрійському районі Кіровоградської області. У 1940 році закінчив військову школу, наступного року він – бойовий командир взводу 164-ї стрілецької дивізії Південного фронту – потрапляє у полон, звідки здійснює втечу. Згодом Шаповалов стає підпільником та партизаном загону ім. К.Ворошилова, який діяв на території Кіровоградщини. Після навчання у спецшколі Головного розвідувального управління Генерального штабу Радянської Армії у 1944 році у складі розвідгрупи потрапляє на територію Польщі для виконання завдання командування 1-го Українського фронту. Важливими на той час були дані про рубежі оборони, розміщені на берегах річки Вісли, а також інформація про дислокацію сил противника у районі міста Кракова – центру створеного німецькою окупаційною владою генерал-губернаторства. Для виконання завдання група залучала польських і німецьких антифашистів, підтримувала зв’язок з партизанами. Групу, що отримала назву „Голос”, очолював Євген Березняк, удостоєний у 2001 році звання Героя України, заступником його був Шаповалов. Командуванню 1-го Українського фронту розвідники надіслали понад 140 радіограм, які містили важливі дані. Олексієм Трохимовичем підготовлено й успішно проведено більше 10 диверсій. За допомогою завербованого співробітника гестапо Гартмана підпільники одержали необхідні посвідчення, з якими могли без перешкод рухатися містом та його околицями. Розвідувальній групі вдалося роздобути карту мінування Кракова, давньої столиці Польщі, ледь не висадженого в повітря відступаючими гітлерівськими військами. Зусиллями радянських та польських патріотів були врятовані життя краков’ян та місто, перші відомості про яке відносяться до Х століття. Блискуча краківська операція покладена відомим радянським письменником Юліаном Семеновим в основу роману, за яким у 1967 році знято популярний художній фільм „Майор Вихор”.

І республіканські, і обласні періодичні видання описували краківський період життя та боротьби Олексія Шаповалова, він став прототипом героїв восьми художніх творів. Серед документів особового фонду нашого земляка – чимало листів, надісланих йому з Польщі від соратників по боротьбі з гітлерівським фашизмом. В одному з послань колишнього підпільника, автора книги „Шли бои” Юзефа Зайонца (листування з ним тривало не один рік) вказується на те, що немає такої сили, яка б могла з плином часу стерти з пам’яті згадку про людей, об’єднаних справедливою метою та небезпекою втрати власного життя.

Які б корективи не вносив час у висвітлення подій Другої світової війни, свідчення її учасників, які зберігаються в архівах, залишаються важливим джерелом нашої історії.

Лариса ПАСІЧНИК

Пасічник Л. Кіровоградці у складі антифашистських інтернаціональних сил // Народне слово. – 2012. – 20 грудня. – С. 6.

ВАСИЛИНА ПЕТРО КИРИЛОВИЧ

текст: Віталій Постолатій
фото; із відкритих джерел

Петро Василина народився у серпні 1899 року у сім’ї селянина-бідняка в селі Леськи Черкаського повіту Київської губернії. Закінчив чотирикласну школу. Змалку допомагав батькам по господарству, наймитував. У неповних 14 років ранньою весною 1913 року подався до Кривого Рогу і два роки працював коногоном у шахті.

У 1915 році повернувся додому і вступив у двокласне училище, влітку знову наймитував…

Буремний 1918 рік. Україна охоплена полум’ям громадянської війни. Хтось із його односельців подався до Петлюри, хтось шукав своєї правди недалеко від дому – у повстанських загонах Холодного Яру. Петрові здалося, що його правда з більшовиками. Адже їхні гасла були такими простими й зрозумілими: «Земля – селянам, фабрики, заводи, шахти – робітникам…»

Він – червоний кіннотник сьомого Сумського полку, згодом – Київського кавалерійського дивізіону.

Навесні 1920 року – демобілізація. Але руки, які звикли до шаблі й рушниці, важко звикали до плуга. Та й Україна ще гомоніла… І він повернувся до шаблі, на два роки став чонівцем. ЧОН – це частини особливого призначення боротьби з «бандитизмом». Воював на Поділлі, півдні України.

Червона Армія відкрила молодому комсомольцю соціальний ліфт нагору. Він став активістом, згодом увійшов у номенклатуру – касту професійних більшовицьких управлінців.

У 1922 Петро очолив комнезам (комітет незаможних селян) у рідному селі, згодом став головою сільради. У наступні п’ять років Василина вступив до лав більшовицької партії, став головою Чорнобаївського районного комітету бідноти, а пізніше – завідувачем земельного відділу Чорнобаївського райвиконкому. На цій посаді він пережив 1930 рік – рік «великого перелому», коли ламали через коліно українське село, розкуркулювали, відправляли до Сибіру заможнішу частину гречкосіїв, а решту зганяли у колгоспи. Потім був страшний 1933 рік… Важко сказати, чи усвідомлював він увесь жах тих «непопулярних реформ», які проводилися завдяки і його зусиллям. Адже пропагандистська машина працювала тоді на повну потужність, промиваючи мізки у першу чергу саме таким, як Василина. Партія привчала номенклатуру не замислюватися, беззастережно виконувати вказівки-резолюції. Поява сумнівів, відчуття того, що йдемо не тим шляхом і не так, означали профнепридатність. Виправлення цих вад було вже в компетенції НКВС, але його ця чаша оминула… У 1937-му році у Чорнобаївському районі про нього вже не згадали, адже вже рік, як він очолював райземвідділ вже в іншому – Кам’янському районі.

Зусиллями НКВС для Петра Василини почало з’являтися багато нових вакансій і він швидко пішов угору. Став директором Кам’янської моторно-тракторної станції, головою райвиконкому, першим секретарем Кам’янського райкому партії. А далі – депутатом Верховної Ради СРСР першого скликання, делегатом XVIII з’їзду партії.

У січні 1939 року утворено Кіровоградську область. Кам’янський район увійшов до її складу. Василина став завідувачем сільгоспвідділом Кіровоградського обкому та членом бюро обкому партії.

Далі була війна. Воювати мали, як відомо, малою кров’ю і на чужій території, але вже за тиждень від її початку надійшла директива з ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР про створення підпільних партійних організацій і партизанських загонів на окупованій ворогом території. Виконуючи цю директиву, територію області поділили на три округи: Кіровоградську, Знам’янську та Кам’янську на чолі з членами підпільного обкому партії, комплектувалися партизанські загони, створювалися бази, проте дехто з тих, кого планували залишити в тилу ворога, доклав усіх зусиль, щоб евакуюватися, а ті, хто залишилися, мабуть, багато разів пожалкували про це.

Так і не запрацював створений на папері підпільний штаб Кіровоградської округи, а очільників Кам’янської – спіткала сумна доля.

За участю Василини ще до приходу німців у Кам’янці сформували винищувальний батальйон, у Холодноярському лісі заклали партизанську базу. Перед приходом німців цей батальйон спалив нафтосховище і цукровий завод у Кам’янці, спиртзавод у Косарах, прийняв бойове хрещення, вступивши у бій із передовими частинами вермахту поблизу села Мельники Чигиринського району. З приходом фашистів батальйон став партизанським загоном.

Петро Василина у цей час був у Києві. Він мав пройти затвердження очільником Кам’янської округи. То ж топтав коридори ЦК КП (б) У. У нього було безліч можливостей накивати п’ятами й податися в евакуацію, але він цього не зробив. Добрався до Сміли, перейшов лінію фронту і 10 серпня 1941 року потрапив до партизанського загону Андрія Куценка в Холодному Яру.

1941 рік не був сприятливим для розгортання партизанського руху. Сталінський режим накопичив чималий об’єм негативу: колективізація, голодомор, репресії, безправ’я, злидні. То ж прихід німців багато хто сприйняв чи то байдуже, чи навіть із певною надією. У Кіровограді одні зустрічали непроханих гостей зі зброєю в руках, а вже наступного дня інші майже у тому ж місці, де ще кров учорашніх не встигла увійти в землю, зустрічали фашистів із хлібом і сіллю, а на розі вулиць Шевченка і Луначарського узагалі спорудили тріумфальну арку й оздобили її квітами. Багаторічне культивування і заохочення доносів почало працювати вже проти більшовиків.

У перші місяці окупації Олександрівського району фашисти стратили 23 жителі району, переважно тих, кого залишили для підпільної роботи. Інструктор обкому Шамардін переховувався у лазові, викопаному в глинищі в Олександрівці, в копиці соломи біля села Бірки, у землянці в лісі поблизу Триліс, де його й схопили за доносом. Сільський комуніст, голова колгоспу Зубенко перед приходом німців привіз до своєї оселі в Поселянівку з району зброю, набої, радіоприймач. Усе це закопав і замаскував. Протее за доносом підпілля придушили в зародку, схованку виявили, сільський актив розстріляли.

На початку серпня 1941 року з числа активу Олександрівського району організували партизанський загін. Проте загону забракло підготовки керівництва. Люди розбрелися селами, а очільник кудись зник. Один із тих «партизанів» повернувся у рідне село і здав поліції зброю, отриману в загоні. Німці його не чіпали, а ось свої, коли повернулися, пригадали все…

Важко сказати, яку саме роботу проводив Василина у партизанському загоні. Як згадував командир Куценко, Петро Кирилович урочисто вручив загонові червоний прапор, проводив пропагандистську роботу серед партизанів і населення.

Працівник обласного архіву Іван Пархоменко у 1967 році на сторінках «Кіровоградської правди» описав бій партизанів із фашистами, який відбувся 16 серпня 1941 року: «З табору вийшли в бік центральної дороги Василина, Куценко, комісар загону Беркін і кілька бійців. Усі несли пляшки з горючою сумішшю. Через деякий час почувся гуркіт моторів. На дорозі з’явилися бронемашини, танкетки. Перша машина порівнялася з Василиною. Розмахнувшись, він зі злістю кинув у неї пляшку. Броню лизнули язики полум’я. Натхненні прикладом Василини, партизани знищили ще кілька бронемашин. Танкісти й мотоцикли повернули назад». Сьогодні вже важко сказати, легенда це чи документальна розповідь.

14 і 15 вересня німці провели облави на партизанів, виявили і знищили базу загону. Не всім вдалося вирватися з оточення. Партизани залишилися без даху над головою, харчів, зброї. Петро Василина наказав людям розійтися селами, створювати там підпільні групи, збирати сили для наступної боротьби.

Кінець жовтня. Лили безперервні дощі. В лісі холодно, голодно, вогко і непривітно. Біля села Вербівка групу підозрілих чоловіків обстріляли чи то німці, чи, вірогідніше, поліцаї. Люди відійшли до лісу і почали прощатися. Василина вирішив повернутися до рідного села Леськи на Черкащині. У листопаді односельці Петра, з десяток місцевих поліцаїв на чолі зі своїм начальником, завітали до обійстя його батька. Вони напевно знали, кого шукали. Знайшли Василину в сараї під сіном і відвезли до Черкас.

Його катували, повільно й жорстоко вбивали, а він почав чекати смерті, як порятунку від усіх тих мук, які випали на його долю. Але він був досить цінним полоненим, тому кати не дали йому просто так померти. Його перевели в тюремну лікарню, підлікували, сподіваючись, що природні інстинкти візьмуть гору, що у нього таки прокинеться жага до життя і він погодиться на співпрацю з ворогом, але він знову сказав своє категоричне «ні». І тоді на нього нацькували німецьких вівчарок, які й загризли його. Смерть була миттєвою, але неймовірно болісною і страшною.

Кажуть, що людина живе доти, доки її пам’ятають. Василину пам’ятали. Його ім’ям назвали вулиці в Кіровограді і Черкасах, в селі Леськи йому встановили пам’ятник. Але сьогодні Василину спіткала ще одна смерть – забуття. Його ім’я викреслюють із нашої пам’яті.

На ґанку з’являється Агафія Сидорівна – похилого віку жінка, старшої за яку вже немає нікого на велике приміське село, в якому мешкає біля трьох тисяч осіб. Цікавиться: «А ви хто будете?», уважно вислуховує кожного та вибачається за хворі на катаракту очі,

Лисенко Агафія Сидорівна

якими важко впізнавати навіть знайомих людей.

Звісно, з плином часу тягар років, мов брила, впав на старенькі худенькі плечі колись сміливої й безстрашної зв’язкової партизанського з’єднання імені Ворошилова, який діяв на території Чорного лісу, проте й наразі вона, інвалід II групи Великої Вітчизняної війни, хоч і стомлена життям, однак ще жвава у розповіді про пережите, свою велику родину, повторюючи: “Всіх пам’ятаю і люблю». І цеправда. Бо навіть побіжного погляду на численні світлини їй вистачило аби безпомилково назвати імена трьох дочок, найменша з яких Вікторія, вже на пенсії, як і двоє старших віком. Живе на сусідній вулиці Гагаріна. А ще говорить, що вона – щаслива людина, бо має шість онуків, дванадцять правнуків та праправнука Назара, якому ще й року не виповнилося.

Колишня партизанка веде розповідь про своє минуле, в якому були і заслужені перемоги, і прикрі поразки, бо не завжди рівним, як стріла, та гладеньким стелився перед нею життєвий шлях. На ньому були і терни, і яруги.

Родом з села Федірок тодішнього Новогеоргіївського району ( нині – Світловодський район — Авт.). Добрим зажуреним словом згадуєнабожних батьків – селян: Євдокію Миколаївну та Сидора Микитовича. Виснажливою працею в колгоспі «Безвірник» вони заробляли трудову копійку, аби лиш прогодувати та зодягнути велику родину, в якій народилося восьмеро дітей. Батьки жили тільки для них, тільки ними, і ці визначальні риси їх єства взяла моя співрозмовниця дороговказом у житті, онуки та правнуки якої все життя пам’ятатимуть людину, що виняньчила та виховала, віддала тепло серця, тому й називають її не інакше як «наша бабуся Гаша». Тому чужим є для неї слово «самотність», бо у привітливій оселі ніколи не буває порожньо, а її подвір’я час від часу наповнюється дзвінкими дитячими голосами. Не дає нудьгувати й соціальний робітник Тетяна Бомбіна, яку ветеран-підпільник кличе Танечкою. З нею вона чи не кожного дня бачиться, бо уважна до її потреб жінка живе поряд, а за розмовами, отими довірливими, старенька й про болячки забуває…

Освіту Гаша здобувала спочатку у Федірській семирічній школі, а потім училася на агронома у Шамівському сільськогосподарському технікумі. Мала великий потяг до навчання, тому на заняття ходила пішки 18 кілометрів – такою була відстань від Федірок до Шамівки. По закінченні навчаннязалишилася працювати в Шамівці, куди переїхалибатьки. Вийшла заміж за першу любов – комсомольського ватажка Павла Лисенка. Разом із ним поїхала до Знам’янки, де він працював редактором газети, а перед війною молода сім’я переїхала до Кіровограда, бо Павла перевели на відповідальну роботу до обкому партії.

– Мені розповідали, що ви були знайомі зі Скирдою – секретарем Кіровоградського підпільного обкому КП(б)У, який проводив велику роботу зі створення підпільних організацій та партизанських загонів…

– Це правда. Мій перший чоловік, котрий загинув від фашистської кулі, товаришував із ним, тому я була добре знайомою з Михайлом Михайловичем – секретарем обкому по кадрах. Можна сказати, що й дружили сім’ями. Хіба думала я тоді, що вже на окупованій території зустрінуся з ним у той час, коли у скирті соломи в Шамівці він переховувався від гестапівців? На той час я вже переїхала до села, де жили батьки, бо важко було одній залишатися без допомоги у Кіровограді, маючи на руках двох геть маленьких дітей. Він розповів про евакуацію сім’ї до Ростова та трагічну загибель коханої дружини і вірного друга Поліни.

Протягом 1942-1943 років я була зв’язковоюпартизанського загону, який увійшов до складу партизанського з’єднання імені Ворошилова чисельністю понад тисячу осіб. Його організацією на території Чорного лісу займалися члени підпільно-диверсійної групи під керівництвом ІлліДаниловича Діброви, закинутої літаком наКіровоградщину на початку 1943 року з метою створення підпільних груп. Я передавала радистові і зв’язковому Живогляду у Дмитрівці відомості, зібрані підпільниками та партизанами, про дислокацію німецьких військ, облави, що готувалися проти мирного населення, носила їжу партизанам по окупованій території, наражаючись щоразу на смертельну небезпеку, передавала їм останні новини з Москви, брала участь у розгортанні партизанського руху в Знам’янському районі, який за короткий час набув великого розмаху. До Чорного лісу, де діяли народні месники, фашисти боялися підходити і вдень, і вночі. І до цього часу дивуюся величезній волі до перемоги, нечуваному героїзму і витримці партизан, які перемагали у запеклих боях переважаючі сили ворога, озброєного технікою.

Після визволення від фашистів Кіровоградщини Агафія Лисенко працювала протягом тридцяти років агрономом із рослинництва та лаборантом Шамівського сільськогосподарського технікуму – аж до виходу на заслужений відпочинок. Стільки ж років проживає у Бережинці Кіровоградського району.

За хоробрість, стійкість і мужність, виявлені у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, нагороджена орденом «За мужність», медалями «За бойові заслуги», Жукова, «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років», нагрудним знаком «Партизан України 1941-1945 років».

– Я завжди була впевнена в неминучій розплаті з ворогом за його злочини і горджуся тим, що належала до відважних партизан-месників, – каже Агафія Сидорівна. – Вдячна усім, хто мене підтримує: працівникам сільської ради, бережинським школярам, районній та первинній ветеранським організаціям, моїй дружній родині й сусідам.

І останнє. На згадку про зустріч я подарував співрозмовниці світлини із зображенням секретаря підпільного обкому партії Михайла Скирди та організатора партизанського руху в Україні двічі Героя Радянського Союзу Олександра Федорова у колі партизан.

Протягом усієї нашої розмови Агафія Сидорівна так і тримала перед собою фотокартку, не випускаючи з рук, як спогад про дорогу її серцю людину та свою участь у партизанській війні. А на прощання міцно мене обійняла й вдячно поцілувала в щоку – цього душевного поруху я не забуду ніколи…

Саржевський А. Безстрашна зв’язкова або штрихи до портрета колишньої партизанки Агафії Лисенко // Кіровоградська правда. – 2012. – 21 вересня. – С.9. 

Майданюк Марія

Зовсім юною дівчиною пішла в партизанський загін і кіровоградка Марія Майданюк. Вона крала з будинків німців зброю, звільняла військовополонених і стріляла в поліцаїв. Той страшний час жінка, чиї груди сьогодні в медалях та орденах, пам’ятає до найменших дрібниць. Завжди в її пам’яті будуть чотири нескінченних роки війни, а потім – найсвятіший день – День Перемоги.

У лютому 1942-го року Марія Петрівна вступила у кіровоградську підпільну організацію, яку створив її двоюрідний брат після демобілізації з морфлоту. Спочатку підпільники виконували нескладні на перший погляд завдання – варили клейстер і клеїли агітаційні листівки.

– Здавалося, приклеїв листівку і пішов, – пригадує підпільниця. – Але насправді, це був великий ризик. По-перше, Кіровоград тоді вже був окупований. У перші ж дні, щоб навіяти страх, розстріляли 10 тисяч мирних жителів. Німці почали наводити новий порядок, ввели комендантську годину, після 6-ї години вечора ходити вже не можна було нікому, окрім поліцаїв і фашистів. Всіх, хто попадався, відправляли в жандармерію. Німці поставили три шибениці на базарній площі (зараз це район спортивної школи), і якби нас зловили, то, звичайно, висіли б там. Ось у таких умовах нам потрібно було виконати завдання: все-таки наклеїти листівки і повернутися непоміченими.

Окрім розклеювання листівок, підпільники ходили на станцію, аби рахувати вагони: кількість живої сили, техніки та військових, що відправлялися на фронт – все це вони потім передавали в партизанські загони.

– Добре пам’ятаю, як ми звільнили чотирьох військовополонених, – розповідає Марія Петрівна. – Ми познайомилися з одним поліцаєм, який був на вишці біля 305-го, найстрашнішого концтабору, зараз там знаходиться бібліотека Гайдара, і носили йому самогонку та їжу. З цього концтабору кожного дня вивозили по дві сотні мертвих військовополонених. Ми йому кажемо: тобі ж немає різниці, адже ви їх все одно будете вивозити, віддай нам військовополонених! Того чекає мати, того наречена, іншого – сестра… Загалом він нам віддав чотирьох чоловік. Ми взяли, звичайно, тих, які могли ходити, привели до мого брата, а потім – одягли в «гражданку» і відправили у ліс.

Юна Марія навіть не уявляла, що стане партизанкою. Все трапилося раптово: якось невідомий молодий чоловік передав їй загадкову записку.

– Хлопець приніс мені листа і сказав, що це від мого товариша Волкова. А я ж знаю, що той вже чотири місяці як у партизанському загоні, та й кажу йому, що не знаю такого. Чоловік все одно залишив записку і пішов. Я, звичайно ж, схопила її, прочитала: «Приходь о 3 годині дня за цією адресою». І ось я думаю, як же мені вчинити. Побігти? А раптом за мною стежитимуть? Вдома я, звичайно, нікому нічого не розповім, бо мене не відпустять. І от я вагаюся. То думаю, що це пастка, що піду прямо в руки німцям, наступної хвилини – а раптом я дуже потрібна… Час невблаганно біжить, тож збираюся і йду за адресою, вказаною у записці. Постукала, виходить цей же молодик, але… у формі поліцая. Ну, думаю, тепер все, бігти марно – він мене все одно наздожене, до того ж знає, де я живу. Подумки вже себе хороню, вже попрощалася з мамою… Заходжу, бачу, сидять троє чоловіків: Волков, німець, ще якийсь і цей поліцай стоїть. Думаю, Боже, Волков, ми ж вважали тебе нашою совістю, як ти міг?! Я оніміла від побаченого. Тут каже мені один: «Сідай і розказуй». Я стою і мовчу. А він мені: «Так ти будеш розповідати, або тобі, може, допомогти?» Я мовчу. Скільки минуло часу, я не знаю, мені здавалося, що це було дуже довго. І тут раптом піднімається Волков, обіймає мене за плечі і каже: «Яка ти молодець, що прийшла!» і розказав, що той фріц – це партизан, поліцай і той, що приставав до мене з питаннями, теж партизани. Виявляється, надійшов наказ із штабу про те, що нас потрібно перевести в партизанський загін. Але ми повинні самі собі дістати зброю і завтра вночі вже рушати. А де мені взяти зброю? Це глибокий тил, автомати ніде не валялися, у німців все на обліку, як же дістати їх? Тоді я побігла до члена нашої організації Віри і розповіла усе. Ми десятки варіантів передумали, час іде, а ми нічого не можемо вигадати, і нарешті придумали найпростіший метод, який згодом чудово спрацював. Це було на Миколаївці, на вулиці Воровського. В одному кінці кварталу жили німці, а в іншому була їдальня. От ми вирішили – німці підуть вечеряти, а ми заліземо до них у будинок і вкрадемо зброю. Ми подивилися, що фріци вже пішли, і швиденько у хату. Я пройшла тихо, а Віра випадково зачепила порожнє відро, воно як загримить і в цю мить ввімкнулося світло. Ми оніміли. Виявляється, одного німця не розбудили на вечерю… Ми швидко зорієнтувалися і відразу кажемо йому: «Іди їсти, твої вже вечеряти пішли!». Він як підхопиться, швидко взувся і бігом у хвіртку. А ми схопили зброю і пролізли під воротами.

Уночі майбутніх партизанів зібралося 16 чоловік. Вони розділилися по групах і пройшли благополучно 18 кілометрів до Оситняжки, а там – натрапили на поліцаїв. Загін раптово налетів на німців, ще й забрав два вози їхньої зброї, яку ті ховали. Нам вона потім дуже допомогла, коли фріци влаштували облаву біля лісу. У перший день був дуже важкий бій. Вночі німці припиняли вогонь, та наступного ранку до них приїжджало підкріплення. І бій був ще спекотнішим. Протистояння тривало три дні. Коли ми з приймачів почули, що партизани розбиті і армія Гітлера непереможна, не склали руки, а розгорнули активні дії.

Марія Петрівна розповідає, що за весь час кіровоградські партизани пустили під укіс 72 ешелони з фашистами, підірвали 9 мостів, щоб не пропустити на фронт їхні танки, підпиляли близько кілометра дерев’яних стовпів і розрубали кабель, знищивши таким чином дуже важливий зв’язок. Партизани мстили за убитих і закатованих, а коли Червона армія перейшла на правий берег Дніпра, створили 100-кілометрову партизанську зону і утримували її до приходу наших.

– Потім ми об’єднали всі боєздатні загони і пішли звільняти західні країни, гордо несучи прапор Радянського союзу, прапор Перемоги… Мені дуже прикро, що депутати від нової неофашистської партії заборонили в себе, у Львові, символіку Радянського союзу. Коли я почула про це у новинах, обуренню не було меж. Я завжди думала, що наступні покоління будуть пишатися подвигом, а вони посягають на святе… Мільйони людей віддали своє життя, щоб звільнити народ від фашистів. Перемога для нас – це найсвітліший, найсвятіший, найрадісніший день. Та поки ми, ветерани, живі, будемо піднімати прапор, не дивлячись ні на що – так само, як у День Перемоги.

Дев’яте Травня 1945 року Марія Петрівна вважає найщасливішим днем життя і називає його святим. Каже, коли вперше почула про перемогу, не повірила.

– Коли я дізналася, що ми дійсно перемогли німців, це була неймовірна радість, всі кричали тільки одне – «перемога!». Це була ейфорія, справжній тріумф. Такого не було і більше не буде. Все, що накопичувалось чотири роки – біль, надії, розчарування, втрати – єдиним духом вирвалося назовні, об’єднало всіх. Всі обіймались, стріляли з ракетниць, з пістолетів, з гвинтівок, з чого тільки можна… Генерали бігли, обіймали солдатів, один одного вітали, кричали. А потім надійшов наказ демобілізуватися.

Воїни-переможці, які пройшли пекло цієї війни, нарешті вирушили додому: вагони були повними, ніхто не спав, всі гучно співали пісні і надривали акордеони. Потім були перші повоєнні роки, які стали надзвичайно важкими: злидні, розруха, неврожай, голод. Було дуже тяжко, але вже не так страшно. Головне – ми перемогли німців і не стали рабами, – говорить Марія Майданюк і додає, що сьогодні для них, ветеранів, найважливіше за все – вічна пам’ять нащадків про те, якою ціною вдалося перемогти фашизм.

Олена Несен

Несен О. Марія Майданюк: «Я вже подумки прощалася з мамою, а потрапила до партизан» // Кіровоградська правда. – 2013. – 8 травня. – С. 3